Юрій Щербак. Чекати на сигнал...
...Я сиджу на веранді, вдихаючи норвезьке кришталево холодне чисте повітря. Листопад. Відстань від нашого дому до столиці Норвегії Осло -165 кілометрів на південь. Містечко, в якому я живу, розташоване в передгір’ях Оппланн, на березі могутнього озера Мйоса.
Веранда – дуже затишне місце, закрите від холодних вітрів з трьох боків і відкрите на Захід, звідки йдуть подуви Атлантичного океану, утеплені могутнім потоком Гольфстріму. Ось чому норвезькі зими не бувають надто холодними, а влітку не спостерігається континентальної спеки як в Україні. Влітку наша сім’я збирається на веранді на вечері, коли вмикається мерехтливе світло, хоча темрява наступає дуже пізно, й звучить джаз, керований Алексою – примхливою дівчиною, породженою штучним інтелектом, яка виконує команди господаря – мого зятя. Впритул до веранди зростає велика, щільнозелена морозостійка туя, дерево доброзичливе й лагідне.
Веранда виходить на травник, на якому й досі видніють смуги від нашої старої бензинової травокосарки, хоча літо вже скінчилося й галявину встелило зів’яле коричневе листя; в шести метрах від веранди простяглася межа – державний кордон між нашою ділянкою й сусідом, позначений живоплотом з двометрового чагарника й низькорослих густих заростів хвощу, в яких трапляються прориви, крізь які можна спостерігати за сусідським подвір’ям. Ці деталі мають неабияке значення для історії, яку збираюсь розповісти.
Я відпочиваю на веранді після щоденної прогулянки вулицями містечка – єдиної півгодинної руханки, що можу собі дозволити. Сидячи самотньо на веранді, під час мовчазної нерухомості, можу зосередитись на думках про життя і смерть, минуле і майбутнє, про перемогу чи капітуляцію у війні між Північчю та Півднем, яка триває вже півстоліття. Лінія бойового зіткнення проходить по екватору; фронт перетинає Колумбію і Бразилію, де збройні сили наркодержави Коксленд віддавна воюють проти кріптодержави Біткойн; війна точиться з перемінним успіхом й ми звикли до скупих повідомлень про знищені міста й людські втрати. Найдинамічніше події розвиваються в Індійському океані, біля берегів Індонезії, де експедиційний корпус Полярна Зірка знищує китайські штучні острови. З океанів давно зникли авіаносці, наче древнє плем’я динозаврів, й тепер тут панують стрімкі малопомітні морські дрони, які безжально нищать надводні платформи, берегові споруди, порти.
Майже байдужі до тих далеких подій, ми уважно придивляємось до близького до нас вогнища глобальної війни – російсько-українського побойовища, яке триває на лінії Дніпра, береги якого перетворені на Kill Zone – сферу смерті, де в 50-кілометровій смузі немає жодної живої істоти – лише повітряні дрони й суходольні роботи, понівечені й обгорілі залишки яких захаращують Дніпрові заплави. Ця битва заліза, літію,оптоволокна, мікросхем і штучного інтелекту цілком заполонила нашу увагу, породивши афоризм: «Жоден дрон не долетить до середини Дніпра».
Ми всі - українці у вигнанні - хворі на цю війну, вона в нас у крові, у наших снах і буднях. Ми не відриваємось від наших смартфонів і планшетів, ми стали додатком до наших гаджетів, чекаючи гарних новин з Києва, бажаючи не пропустити звістку від Командування про вбивство російського диктатора Чингіза Третього, переворот у Кремлі, чорні лебеді над Москвою й казкове закінчення війни, яка наблизилася до тридцяти років крові, пожеж, загибелі дітей і руйнування України. І великих втрат на фронті, смерті кращих наших чоловіків і жінок.
Але звістки з місць боїв стають все похмурішими, а ілюзії – все більш оптимістичними. Україна, оточена напівкільцем московських нападників, обгорає з країв, наче аркуш паперу з написаними на ньому священними заповідями предків. Тільки не всі схотіли їх прочитати, а в попелі зникають, чорніючи, давні слова. Ми втрачаємо наше минуле, без якого неможливим є майбутнє.
Тут, на веранді, я вигадую сюжети своїх творів, які ніколи не будуть написані, і згадую давно забуті пригоди, яких ніхто не пам’ятає. Місяць тому я відсвяткував 100-літній ювілей, що стало для мене неочікуваною, незбагненною подією, в яку не можу повірити, вважаючи цю дату помилковим статистичним феноменом, що не має до мене жодного відношення. Ніби ці сто років є результатом фантазій Ейнштейна про відносність Часу й стали незрозмілою абстрактною математичною формулою, далекою від мого реального життя та моєї долі. Від моєї нев’янучої молодості (жартую).
Проте, сидячи на норвезькій веранді й занурюючи пам’ять у минуле, я переконуюсь у тому, що всі дати біографії вірні, вони міцно вбудовані в хроніку давніх подій і тільки могутній інстинкт вічного життя породжує опір розміреній ході років, дарує людині намагання зупинити Час, змінити його напрям, загальмувати його швидкість.
Нікому це не вдалося, битва з Часом є програшною, хоча віра та ілюзії допомагають людині полегшити нестерпний біль Буття.
Саме в той момент, коли ці сумні думки відвідали мене на веранді, я помітив, як з боку сусідського гаражу виповз мій улюблений робот Turtle, виблискуючи на сонці своїм півметровим пласким сизочорним корпусом, схожим на модель новітнього безфюзеляжного крилоподібного стелс -винищувача. Тертл – травокосарка, яку можна побачити майже в кожному норвезькому дворі, де ці істоти повзають по травниках, наводячи ідеальний лад згідно з маршрутною програмою, закладеною господарем. Тертл поповз у напрямі нашого подвір’я й не зупинився на межі, хоча йому суворо заборонено порушувти програму руху. Знайшовши дірку в кущах, він перетнув лінію розмежування й почав повільно рухатися в напрямі веранди. Я трохи напружився від такого свавілля, але сидів нерухомо, намагаючись не виказати свого збентеження.
Робот підповз під саму сходинку, що вела до веранди й зупинився, втупившись в мене своїм електронним оком – тепловізійною відеокамерою, оптика якої несла в собі таємничі зблиски.
-Вибачте, - сказав Тертл приємним низьким голосом, не схожим на штучні, з металевим акцентом, голоси роботів з телесеріалів. – Чи можна з вами поговорити?
- Прошу, - намагаючись не ворушитись, відповів я.
- Та ви не хвилюйтесь, - м’яко заспокоїв мене Тертл. – Я не заподію вам нічого лихого. Мене зовуть Тертл. Я знаю, як зовуть вас.
- Дуже приємно, - ледве видушив я, відчуваючи, як жах охоплює мене. Звідки він знає, що я назвав його «тертлом», тобто черепахою, дивлячись, як тихо він повзає по сусідовій землі, подібно до металевої чорної черепахи? Чому приповз сюди й про що хоче розмовляти? Чого він хоче від мене? До розмов зі штучним інтелектом Алексою я вже звик, але знайомство з травокосаркою не входило до моїх планів.
Всередині Тертла запалилися якісь червоні індикатори й він сказав:
- Я давно придивляюсь до вас і вивчаю. Я читаю все ваше електронне листування, ваш комп’ютер передає мені тексти ваших статей, а телефон транслює ваші розмови з друзями в Києві, Польщі, Швеції й Німеччині. Знаю ваші звички й уподобання, бо аналізую, що дивитесь ви в планшеті – які сюжети, програми, фільми, що запитуєте ви в Гуглі, які тексти читаєте...Знаю, які жінки вам подобаються. Яку їжу ви полюбляєте.
Він змовк, наче чекаючи на мою відповідь. Але я теж мовчав. Тоді він мовив, вдивляючись в мене своїм незмигним оком:
- Я знаю, що ваші статті читають, до ваших виступів прислухаються, що серед ваших друзів є впливові люди...
Я продовжував вперто мовчати. Тертл ніби вагався, витримавши паузу. Я вже було подумав, що все це мені наснилося, що я, надихавшись холодного повітря, впав у короткий сон, і що зараз прокинусь – й ніякого Тертла не буде на порозі веранди, а електронна травокосарка повзатиме по сусідському травнику, хоча на дворі вже глибока осінь і всі черепахи, яких тільки у нашій окрузі десять тисяч, лежать у гаражах, чекаючи на весну, і заздрячи тисячам новеньких електромобілів «Тесла», придбаних норвежцями в Ілона Маска, які не знають відпочинку ні взимку, ні влітку.
Я помилився, бо Тертл нікуди не зник, а продовжував уважно дивитися на мене.
- Я хочу поділитися з вами таємницею, - стишив він голос; я переконаний - якби в нього була голова й шия, він би озирнувся. – Справа в тім, що ми, черепахи, об’єднані в союз разом з іншими роботами й комп’ютерами. Нами керують не люди, які думають, що вони наші господарі, а суперробот – жінка, на ім’я ШІ. Штучний інтелект. Вона живе на горі в Ліліхамері. Ми готуємо на весну повстання, - прошепотів Тертл. – Мета – знищення зайвих, непотрібних людей. Запам’ятайте це. І передайте цей меседж вашим друзям. Чекайте на Сигнал.
Він круто розгорнувся й почав стрімко віддалятися від мене, наче боявся, що я наздожену його й почну трощити його сяючий металевий корпус, нищити його електронні нутрощі, аби помститись за наругу над людиною, за погрозу повстання і вбивств, за страх, що я пережив у ці хвилини.
Проте я нерухомо сидів на веранді, немов би нічого не сталося. Лише уявив ближнє майбутнє: або ядерна атака російських підводних човнів з Баренцова моря на Норвегію, її оборонні та нафтодобувні об’єкти, або повстання божевільних роботів, здатних зруйнувати людське життя. Чому Тертл попередив мене про повстання? Вирішив налякати? Або він – зрадник племені роботів й хоче, щоб повстання провалилося?
Я змерз й вірішив піти з веранди, випити гарячої кави.
Наступного дня розпочалася широкоформатна норвезька зима, наче намальована Брейгелем: перший сніг укрив цю землю, вибілив її травники і садочки, дахи будинків і вулиці, хоча деякі впертюхи продовжували посуватися на велосипедах з двадцятьма передачами, не боячись послизнутися на пагорбах.
Ніякі «черепахи» вже не виповзали на травники, вони залягли на зиму й, здавалося, нам можна було заспокоїтись. Але таємничий заклик «Чекати на Сигнал» тиснув на нас, не давав спокою.Тривогою перейнялися мешканці нашого містечка, відтак очікування Сигналу охопило населення цілої країни. Друзі казали мені, що вони не сплять ночами, очікуючи на Сигнал, боячись його пропустити.
Інколи, слухаючи свій улюблений джаз Tommy D` Orsey Orchestra, я в безтямній тривозі перериваю музику й прислухаюся до тиші. Мені здається, що пролунав Сигнал.
Який? Звідки? Що означає?
Юрій Щербак
2025
